Молчание как государственная норма

Новое Время
Молчание как государственная норма

[…] Зі знанням — як зі словом "реформи". Під "перевернути" всі автоматично розуміють "змінити на ліпше". Нас із дитинства навчали: що більше знаєш, то ліпше. Не пояснюючи в подробицях, кому, власне кажучи, від цього ліпше, наскільки й чому. А залежить від того, хто навчає. Знання — такий самий товар, як і все інше. Факт — це сировина, інформація — напівфабрикат.

А ми вже прилаштовуємо інформації свою особисту рамочку, ставимо в домі на почесне місце й віддаємо шану. Якщо почесті соціально схвалені (як у культах і релігіях), то знання має шанси набути соціальної цінності, і його можна комусь продати. Або врочисто передати на умовах хорошої поведінки.

Якщо знання таємно-інтимні, то їхня цінність може бути не меншою. Але з різницею, що така цінність не конвертована, вона суто особиста. […]

Оповідач завжди й скрізь стає на бік добра. Але розвідка й контррозвідка мають справу з людськими слабкостями, а слабкості в основі своїй мають біологічну природу. Наука про подолання слабкостей — це соціальна етика, яка наполягає на пріоритеті духовного над матеріальним, біологічним. […]

Факт — це сировина, інформація — напівфабрикат

Погляньмо на українську реальність. Є конституційне право громадян на інформацію, є журналістські розслідування й різні інші громадянські ініціативи. Але є заборона на ведення громадянами оперативно-розшукової діяльності з особистої ініціативи. Річ не тільки в технічних засобах, за допомогою яких одні громадяни можуть довідатися про інших те, чого ті не хочуть розголошувати. А в тому, що приховування інформації — це норма нашого життя. Людина, яка нічого не приховує, викликає слушні побоювання в її душевному здоров’ї й підозри в якісній конспірації, професійній легендованості.

Що вище людина на соціальних щаблях, то більше їй є що приховувати. Інакше як би вона туди взагалі потрапила? Відповідно секрети влади (кожної) мають бути незліченними, як золото Полуботка.

На жаль, будь-яка людина, котра хоч трохи попрацювала на держслужбі, розуміє, що всі так звані секрети верховної влади в номенклатурі своїй дуже банальні й архаїчні, як у будь-якої сільради. Просто масштаб інший.

Убивство — інша річ. Це — граничне свавілля. І всі з цим погодяться. Бо для широких мас такі риси політичного адміністрування, як шахрайство, обман, корупція, підробки й дике невігластво їхніх обранців, — це норма.

Чому цікавість до подробиць загибелі людей раптом пробуджує в живих таку от підвищену громадянську самосвідомість? І куди вона потім дівається, коли настає час копати весняні городи чи їхати в літні відпустки?

Що більше людина себе вважає "простою людиною" (тобто з самого початку відмежовується від влади, обраної такими ж, як вона сама), то важливіше для неї отримати підтвердження власної переваги. Якщо переваги фізично не видно ніяк, тоді вмикається "режим жертви", який постійним ниттям теж привертає до себе увагу. Якщо на вас нападає або влада з усією своєю репресивною машиною, або партія, або окремо взятий маніяк (політичний, звичайно ж), то ви не таке вже ніщо. Ви — дещо і навіть щось.

Проблемою виявляється те, що "проста людина", по-перше, може стати випадковою жертвою обставин; по-друге, бути простою, але при цьому недоброю людиною; по-третє, імпульсивно "як усі" вчиняти погано (або добре), і ці вчинки не мають нічого спільного з її світоглядом.

Якщо ми говоримо про Майдан-2014 та інші масштабні криваві драми, то згадане вище не стосується людей, які діяли усвідомлено тоді й розуміють те, що відбувається зараз, хоч би з чийого боку вони перебували. Вони зробили еволюційний крок уперед з простолюду і знають його ціну.

1911 року психолог Едуард Клапаред провів експеримент з пацієнтом, який страждав на розлад короткочасної пам'яті. Він кілька днів поспіль вітався з ним за руку й непомітно колов голкою. Тоді таке вважали нормальним. Нічого особливо не сталося. Пацієнт як не впізнавав лікаря, так і не почав його впізнавати (а розрахунок був на це). Та тільки руку лікареві він подавати перестав.

Соціальна пам'ять має схожі властивості. Якщо суспільство на надлишок інтелекту не страждає, то воно продовжує розмножуватися і захищати середовище проживання, не відволікаючись. Межі проблем доволі вузькі й передбачувані. Якщо суспільство починає розумнішати й ставити собі філософські запитання, межі ризику непередбачувано розширюються. Щоб ризики зменшити, потрібна довготривала пам'ять. Диктатури минулого саме через це фальсифікували історію і фізично знищували її свідків, щоб нав’язати свій ерзац як істину.

Нині час тече набагато швидше. Раніше природна товстошкірість соціуму дозволяла політикам дурити його порівняно легко й недорого. Тепер людина впродовж двох десятиліть може бачити зміну не просто правителів, режимів і форм правління, а цілих епох. І може сама порівняти, їй уже не потрібні старі люди, які можуть розповісти "як це було тоді". […]

Отже, знання, яке розповідається, по-вченому називають "наративом". Слово це, яке по суті й означає "оповідь", вживають останнім часом часто, бо те, як розповідається оповідання, стає чимдалі важливішим за те, про що воно розповідає. […]

Та оцінки-наративи завжди цікавіші, особливо якщо їхнім джерелом є придворні історики або навіть самі володарі. Тому що від цих нюансів залежить наше життя. Вони нас уже стільки разів кололи в руку, що та перестала тягтися до виборчого бюлетеня взагалі. А можуть же й під ребро кольнути, вони можуть.

Тому болісний і непогамовний інтерес до подій Майдану, епізодів війни є похідним саме від побоювання, що ми можемо загинути випадково й безглуздо. Усвідомлений смертельний ризик теж лякає людину, але він хоча б не робить безглуздим її існування і не робить фінал жалюгідним фарсом, навпаки — шанс героїчної смерті створює особливу цінність. […]

Як приховування чи фальсифікація інформації стосується впливу на цінності? І як це пов’язано з домінантою виживання в людській поведінці?

Ми довідуємося, що "об'єкти групи А" не стріляли в "об’єкти групи Б" на "локації В". Нашої попередньої впевненості в тому, що це цілком могло бути (а отже, так воно і було), цей факт ніяк загалом-то не похитнув. Якщо завтра станеться реваншистський переворот, і будуть переконливі докази того, що справді "А" ні при чому, а от "група А'" якраз дуже навіть при чому, це теж не змінить наших поглядів на світ. Конспірологія — це калейдоскоп, коли гарний візерунок складається за будь-якої швидкості обертання, але всередині все ті самі скельця. […]

Загроза життю ставить людину в умови так званого екзистенціального вибору, і вона тоді виявляє всі свої якості — як ліпші, так і гірші. Це не самоціль, а така "внутрішня перекличка" на предмет того, на чому найціннішому слід зосередити зусилля для виживання.

Тобто людина, отримуючи інформацію про смерть інших людей, незалежно від того, що вона з нею робить, внутрішньо стає виразнішою, ефективнішою. […]

Інформація про все, що відбувалося на Майдані й на фронті, вкрай важлива для кожної людини особисто. Але, повторюся, через її екзистенціальність таку інформацію дуже важко використовувати політикам для власної вигоди й електоральних маніпуляцій. Тому вони вважають за краще її взагалі назовні не випускати.

Це не окрема українська історія: політичні таємниці, секрети, строки давності для незручних ситуацій існують в усьому світі. Але, як ішлося вище, високий рівень таємності всього в усіх — жереб тоталітарних режимів або їхніх колишніх, надміру пихатих колоній.

В українському випадку ситуація з приховуванням найрізноманітнішої інформації починає "підгорати" для всіх політиків з усіх боків. Вони змагаються в тому, хто розповість найбільш переконливий наратив, і ображаються, що суспільство сприймає це як огидну клоунаду. Як діти, чесне слово.

Повну версію статті читайте на ZN.UA

Приєднуйтесь до нашого телеграм-каналу Мнения Нового Времени