Будущее, которого еще не существует

Оказалось, что Европа сегодня — это скорее о проблемах и вызовах, а не об ответах или моделях для подражания. Так что же нам делать?

Есей написаний у рамках фокус-теми Українського ПЕН і НВ 2019—2020 «Що дасть нам силу?» Проект реалізується за підтримки Фонду сприяння демократії Посольства США в Україні.

Восьмого листопада, коли перед Бранденбурзькими воротами уже стояла сцена, готова для святкового концерту наступного дня, і натовп туристів активно протискався поміж приготованими на завтра парканами у пошуках розливного пива, буквально в сусідній від воріт будівлі Урсула фон дер Ляєн, обрана президентка Європейської комісії, виголошувала «Промову до Європи».

«Навряд є інший день, який так ілюструє протиріччя німецької та європейської історії», — казала вона.

Цей день — це 9 листопада 1989 року, день повалення Берлінського муру, кінця Холодної війни, нетривалої віри у те, що історію завершено і добро назавжди перемогло зло. Цього року, в тридцяту річницю події, про її значення для історії — світової, європейської та окремих національних — писали і говорили напевно всі можливі медіа, політики, інтелектуали та інші схильні до говоріння культурні діячі.

Проте головною мірою все ж ішлося про ілюзії та розчарування, протиріччя та виклики: популізм, наступ на права людини, крихкість європейського сусідства, якщо знову процитувати ван дер Ляєн.

Коли нічого немає — то можливе все

І про дедалі нагальнішу потребу вимислювати і уявляти собі інше майбутнє. Майбутнє, в якому жити нашим дітям. У «Промові до Європи» звучала кліматично безпечна, екологічно стала Європа, об'єднана й сильна Європа, демократична й вільна Європа, Європа безкоштовної освіти й можливостей для розвитку, Європа без стін і колючого дроту на східних чи на південних кордонах.

Хоча для України мур упав у 1991-му, цьогоріч тут теж вистачало розмов і текстів про стіни, мости, Холодну та інші війни, а головне, як завжди, про Європу. Приміром, Конгрес культури, який відбувся у Львові у жовтні, мав промовисту назву «Перехід 1989».

Конгрес відкривали дві інспіраційні промови двох без перебільшення ключових східно-європейських інтелектуалок: хорватки Славенки Дракуліч та українки Оксани Забужко.

Обидві, звісно ж, говорили про 1989/1991 і зміни, на які сподівались і які сталися після падіння муру і розвалу СРСР. Говорили про життя, розділене на дві частини, про зміну культурної парадигми, кут бачення реальності, про покоління до і після. Дракуліч говорила про одночасність політичних і технологічних змін. Забужко — про конфлікт культур «із Заходу і зі Сходу» як протистояння різноманіття та однаковості.

Дивовижним чином, попри відмінність історій, контекстів і поколінь погляди обидвох письменниць на сьогодення, тридцять років по змінах, виявились дуже суголосними. Дещо в різний спосіб, але обом ішлося про кінець культури слова, перемогу культури розваг і споживання, про забуття історії, дегуманізацію суспільств і навіть «новий тоталітаризм».

Хоч ці промови й називались інспіраційними, в них звучав неабиякий ресентимент, якась глибока зневага чи навіть образа на цей світ, який був так вимріяний і вистражданий, за який боролись і помирали, світ, в якому лише і почалось справжнє життя (на противагу сірому й невільному існуванню за «залізною завісою») і який так раптово й зухвало вислизнув поміж пальці й безнадійно здеґрадував.

Ніби те, що тридцять років тому видавалось унікальним історичним шансом, безкоштовним квитком у щасливе майбутнє, кінцем чорно-білого існування і початком світу вільного, справедливого й благополучного, з позиції сьогоднішнього межичасся виглядає порядною катастрофою. Покоління, яке на тарілочці отримало свободу й демократію, замість нарешті прочитати все, що було заборонене, відкрити все, що було закрите, залипло у свої смартфони, перетворившись на пасивний електорат, який потребує лише хліба й видовищ.

За цим ресентиментом, до якого останнім часом вдаються чимало українських інтелектуалів, стоїть якийсь колосальний часовий розрив. Так ніби час дії «сьогодні», місце дії «Україна» і всі ці люди, які так чи інакше мешкають тут і тепер, якось безнадійно зіпсулись. А інших не знати, де брати. Суспільна діагностика — абсолютно необхідна, навіть критична функція інтелектуалів — поступово перетворилась на критику або навіть нарікання, що витіснили іншу важливу функцію. Візіонерство. Сміливість зазирати вперед і уявляти різні сценарії майбутнього, яке не нагадуватиме апокаліпсис.

Виявилось, що візіонеркою чи візіонером бути добре і просто, коли ці сценарії майбутнього вже існують, придумані й продумані кимось за тебе і для тебе. Уявляти майбутнє, яке вже є теперішнім просто деінде — справа натхненна і шляхетна. Це світле майбутнє, позбавлене більшості ризиків, бо уже кимось і десь протестоване. За нього хочеться боротись.

І задовго до 1991 року, але особливо після нього, таким майбутнім, яке вже реально існує, була Європа. Великою мірою уявлювана територія на захід від муру, де панує демократія і справедливість, багатство і різноманіття всього — від продуктів споживання і кольорів до історій і можливостей, — була уособленням «материнської» культури, від якої нас, за словами Мілана Кундери, ґвалтовно і несправедливо відрізали. Упродовж десятиліть Європа як ідея і як політична реальність була таким собі світлом в кінці різноманітних тунелів, через які проходило українське суспільство, аж до останнього, до Майдану.

Аж тут з’ясувалось, що поки ми так затято йшли до Європи, вона встигла підступно зіпсутись: свобода і справедливість там зовсім не для всіх, культура слова і думки вже давно переможена культурою розваг і споживання, економічні свободи мають свій темний бік у вигляді нерівностей і бідності. А головне, на відміну від наших колишніх колег з посткомуністичного табору, нас в Європі зовсім не чекають і навіть наша тривала і виснажлива війна з «імперією зла» не дуже тримається на порядку денному, де важливішою є економічна доцільність та інформаційна потужність.

Виявилось, що Європа сьогодні — це радше про проблеми і виклики, а не про відповіді чи моделі до наслідування, що вона дуже крихка і що цінності, ті самі «європейські цінності», які ми піднімали замість і щитів, і прапорів під час наших оксамитових (і не дуже) революцій, у самій цій Європі є дуже загроженими.

Що ж робити? Як побачити майбутнє, якого ще не існує? Де брати сили, коли опускаються руки і здається, що орієнтири втрачено, компас зламано і підтримки годі шукати? Як зізнатись собі у власному розчаруванні, слабкості, навіть безсиллі так, щоб це зізнання стало не кінцем, а початком чогось нового, ще незнаного?

Прийняти це незнане як чистий потенціал, як безкінечну варіативність можливостей. Коли нічого немає — то можливе все. Отже, нам доведеться уявляти його собі, це інше майбутнє, якого ніхто ще не протестував і не спробував, або краще навіть у множині — інші, різні варіанти і можливості майбутнього для цієї країни, бо іншої в нас немає.

А можливо і для цілої Європи, бо виклики, перед якими ми стоїмо, навіть якщо по різні боки нового муру, є дуже подібними.

Як знайти консенсус і спільну мову між дуже різними, часто суперечливими суспільними інтересами? Як знайти баланс між свободою та безпекою і гарантувати свободу та безпеку для всіх, без огляду на мову, колір шкіри, колір паспорта чи політичні погляди? Як перевинайти політичні інститути, не підриваючи їх і не скочуючись у популізм? Як дбати про інтереси країни, не зневажаючи інтересами людства? Як бути патріотами і не бути націоналістами? Як поважати і пам’ятати про минуле так, щоб воно не визначало майбутнього? Як навчитись бути громадянами планети і взяти відповідальність за неї?

Сьогодні ніхто ще не знає відповідей на ці питання, ані в Європі, ні поза нею, хоча багато хто шукає. Ці питання не мають кордонів чи ієрархій. І єдина сила, яка тут потрібна — це сила уяви і бажання вимислити справедливий, вільний і безпечний світ для всіх.

Приєднуйтесь до нашого телеграм-каналу Мнения НВ

Новости по теме

Тайна Солнечной системы и новые динозавры

На этой неделе мы приблизились к разгадке главной тайны Солнечной системы и ужаснулись очередным последствиям глобального потепления.

2 1

Прогноз на 2020 год

Четыре сценария для Украины

4 4

Кино на миллион

Пять премьер, одна другой громче. Так начался новый год для украинского кино. О нем говорят. Его обсуждают. Но что будет дальше, учитывая планы властей?

Правила Антимайдана

Победа Зеленского стала окном возможностей. И пролезть в него пытаются все — особенно те, кто в 2014‑м остался не у дел

2 61

Откуда нам брать силы

Я называю это философией циничного оптимизма. Ее главный постулат: конец света неизбежен, но мы должны делать все, чтобы он произошел не при нашей жизни

1

Продолжая просматривать Новости Украины (UAZMI), вы подтверждаете, что ознакомились с Правилами пользования сайтом, и соглашаетесь на использование файлов cookie